25 та 28 липня 2026 року у Вінниці сотні родин вийшли на акцію нагадування про безвісти зниклих та полонених українських воїнів. Напередодні четвертої річниці кривавого теракту в Оленівці рідні захисників об'єдналися, аби заявити на весь світ: їхні близькі — не цифри в реєстрах, а живі люди, на яких чекають вдома.
фото авторки
У роковини одного з найжорстокіших воєнних злочинів рф — теракту в Оленівській колонії, де російські окупанти підступно вбили щонайменше 53 українських військовополонених, — по всій країні відбулися акції пам'яті та солідарності. На площі міст вийшли родини військовополонених та безвісти зниклих бійців з різних бригад.
Для них ця дата — не лише день глибокої скорботи за тими, чиє життя обірвав ворог, а й щоденний крик про допомогу та нагадування про тих, чия доля досі оповита невідомістю.
200 облич на прапорі надії: голос 154-ї бригади
Особливо помітним та емоційним акцентом акції став великий прапор, який розгорнули родини захисників зі 154-ї окремої механізованої бригади. На полотнищі — портрети двохсот безвісти зниклих воїнів підрозділу. Двісті чоловіків, батьків, братів і синів, чиї імена рідні прагнуть урятувати від бюрократичного забуття. На жаль, це далеко не остаточна цифра.
фото авторки
Головна мета родин 154-ї бригади — привернути увагу суспільства, медіа та міжнародних інституцій до долі своїх рідних. Вони живуть у суцільній невідомості й благають про активізацію пошуків та прозорості.
За даними Нацполіції, станом на липень 2026 року в Україні офіційно зниклими безвісти вважаються понад 114 тис. осіб — включно з цивільними та військовими. За кожною із цих цифр стоїть родина, яка щодня існує між розпачем та надією.
«Ти тримаєш цей прапор і хочеш плакати»: історії, сповнені болю
Кожна людина, яка прийшла на акцію, тримає в руках не просто плакат, а власну розбиту реальність.
фото авторки
«Безвісти зниклі — це біль, про який ніхто правди не говорить і ніхто ніколи не скаже: що з ними, де вони... Коли тримаєш цей прапор, сльози просто котяться самі. Скільки сімей покалічених! Якщо бодай 10% із них живі і перебувають у колоніях — це вже велика надія, і треба боротися за них. Хочеться плакати, але ми стоїмо», — ділиться Алла.
Жінка вийшла на акцію за брата свого чоловіка — Володимира Анатолійовича Іванчука, який зник безвісти 24 вересня 2025 року. Вона стоїть пліч-о-пліч із чоловіком, підтримуючи його у тривалих пошуках рідного брата.
фото авторки
Родичі захисників зізнаються: інформація про окремі підрозділи важко пробивається у медійний простір, тому доводиться шукати нові формати, аби бути почутими.
«Про нашу бригаду дуже мало говорять, - мовить Анна, яка втратила зв'язок із коханим 25 вересня минулого року. Жінка розчарована, що лише скандали привертають увагу до бригади.
“Раніше ми стояли з великим чорно-синім прапором, де були виписані прізвища, сьогодні ми розгорнули прапор з обличчями. Без слів, але з очима наших хлопців. Будемо виходити і стояти за них так, як вони стояли за нас», — говорить Анна, дружина безвісти зниклого Богдана Маковійчука.
«Ми просто хочемо, щоб нас розуміли»: попри обіцянки, влада Вінниці ігнорує прохання родин безвісти зниклих захисників
Найважче випробування для жінок і матерів — це щоденна боротьба з байдужістю та необхідність знаходити слова для власних дітей.
«Сповіщення про зникнення нам принесли в день народження мого чоловіка... З того часу ми засинаємо і прокидаємося з однією думкою. Не передати словами те, що відчуває дитина, і як пояснити їй, де батько? Ти хочеш сказати правду, даєш надію, але сам не знаєш, яким буде кінець», — розповідає Людмила Маковоз, дружина зниклого захисника Павла Михайловича Маковоза.
Військовий зник 8 вересня 2025 року.
Жінка додає, що родини не шукають жалю, а прагнуть базової поваги та системного розуміння від суспільства та місцевої влади:
«Ми не хочемо, щоб нас жаліли. Ми просто хочемо, щоб нас розуміли! Відчуваєш себе рибою в зимовій ополонці — б'єшся, а всі двері зачинені. Просили у Вінниці за Алею Надії — місця немає. Просили скриньку Надії для листів — немає метра квадратного. Обіцяли дерево ще в червні — теж немає. Хочеться просто елементарного відгуку».
фото авторки
Попри виснаження та бюрократичні перешкоди, віра родин залишається непохитною.
«Єдине, що хочу сказати: хочеться кричати на весь світ, щоб нас бачили і чули! Це єдине, що скажу. І чекаємо всіх хлопців додому. Живими», — підсумовує Наталя, дружина зниклого воїна Віктора Олександровича Чабана. Вже майже рік вона живе надією обійняти коханого знову.
Четверта річниця теракту в Оленівці — це заклик до пам'яті про замучених росією воїнів та водночас вимога захистити тих, хто досі перебуває у пеклі полону чи невідомості. Родини воїнів 154-ї бригади та усіх захисників у неволі, продовжують свій щоденний бій за інформацію, за честь й за повернення кожного українського героя додому.
