“В мене є килими із села, в якому не збереглося жодного цивільного будинку під час Карабаської війни. Вони цінні для мене і мають історичне значення”, – говорить Сеймур Абушов.
Чоловік народився та виріс у Вінниці, має азербайджанське коріння і колекціонує старовинні сторічні традиційні килими своєї другої батьківщини.
Абушов прагне популяризувати та зберегти витвори давнього мистецтва. Збирає в різних куточках світу килими ручної роботи Азербайджану. Вивчає їхню історію та техніки і самотужки реставрує.
Каже, немає жодного ідентичного; в колекції є рідкісні екземпляри. Абушов представляв свою колекцію на виставці у Вінницькому та в Ірпінському краєзнавчому музеях. Досі їх можна побачити в Ірпені. Це 30 старовинних килимів 19 – початку 20 століття.
На думку Сеймура, цей проект є глибоким символом міжкультурного діалогу, тому протягом року чоловік планує виставковий тур різними містами України.
Надихнув бабусин килим
Сеймур Абушов пам’ятає, як в дитинстві пальцями водив по килимах, що висіли на стінах. Пригадує, батько привіз із Азербайджану килим, витканий руками бабусі. Він довгий час висів на стіні в родинному домі, проте потім його вирішили випрати, загорнули у харчову плівку і на якийсь час забули. Коли Сеймур згадав про нього, розгорнув і жахнувся – більша половина була пошкоджена міллю.
“Я взявся його реставрувати, виправ, підшив. Після цього в мене виникла цікавість до килимів, і я зрозумів, що такі надбання не можна втрачати”, – ділиться реставратор.
Вінничанин придбав спеціальну літературу про азербайджанські килими, відвідав із братом найбільший музей килимарства у Баку. Після здобутих знань, каже, навчився відрізняти звичайні фабричні вироби від зроблених вручну.
Головна відмінність у тому, що килими до 20 століття вироблялися виключно із натуральних матеріалів. Фарбували нитки в настоях трав або ж за допомогою комахи-червця. З цих комах виготовляють кармін – барвник червоно-пурпурового кольору. В Україні його також використовували для забарвлення червоним рушників.
“Майстриня в килимах залишала послання роду, зашифровувала символи послідовно, а не як заманеться. В Азербайджані у кожного села є свій килим. Іноді на одній вулиці може бути дві чи три різні схеми”, – ділиться Абушов.
Рідкісні екземпляри
Сеймур шукав килими на різних аукціонах, розшукував унікальні екземпляри по всьому світу. За словами колекціонера, деякі килими були вивезені з Азербайджану напередодні революцій початку 20 століття, а інша частина – перед розпадом СРСР та під час Першої карабаської війни. Сеймур віднайшов килим, датований 1842 роком, і вважає його найстарішим у своїй колекції.
“Зі мною часом траплялись цікаві містичні історії. Якось килим не встиг до мене доїхати до того, як його власники померли. В мене тоді було дивне відчуття. Я боявся його забирати. Ще й візерунок на ньому – не послання роду, а для містичних практик: з однієї сторони кіт, з іншої – джин. Врешті я його забрав. Коли почав чистити, мені зателефонували і повідомили, що помер мій дядько”.
Вінничанин також має два килими із азербайджанського села Малі Бейль повністю зруйнованого під час війни в Карабасі. За його словами, там залишилась пустка.
“Мені вдалося знайти килим з цього села, коли починалась війна, а потім інший килим також з Малибейлі, коли війна закінчилась. Це знаменитий карабаський килим із драконом. Такі килими важко знайти, їх колекціонери відразу розбирають, мені поталанило”, – ділиться чоловік.
Нове життя
Сеймур зізнається, що купує килими на різних платформах, подібних до барахолок, де продаються старі речі. Мовляв, придбати килим на аукціонах часто досить дорого. До колекціонера потрапляють килими, по яких часто ходили взуті, які використовували в англійських кабінетах чи для намазу (молитви) азербайджанці, які виїхали в європейські країни. Тож їх потрібно очищати та відновлювати.
“Взимку я добу їх тримаю на вулиці, потім обов'язково посипаю содою, потім сіллю – такі процедури забирають запахи, енергетику. Далі переходжу до прання. Деякі килими прав по два-три рази. Роботи з кожним чимало. Приблизно рік я витрачаю на реставрацію, підшиття, оновлення. І тоді, коли мої килими отримали прийнятний вигляд, я вирішив їх показати широкому загалу”, – каже колекціонер.
Сеймур зазначає, що не може покинути своє хобі і продовжує поповнювати колекцію.
“Є килим, який я купив лишень за 200 гривень, проте для мене він цінний своєю художньою гамою, візерунком. Жодного килима, до речі, я нікому не продав. Я дуже багато дарував. Килими, яким понад 100 років, я хочу законсервувати і зберегти, можливо, передати в музей, адже це надбання азербайджанського народу”.
Килимарство ручної роботи навіть зараз є поширеним в Азербайджані.
За інформацією Сеймура, майже всі жінки в селах, яким за 50, вміють ткати килими з натуральної овечої нитки. До слова, традиційне мистецтво килимарства в Азербайджані внесено до репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Старовинні азербайджанські килими зберігаються у провідних інституціях світу: у Нью-Йорку в музеї, в паризькому Луврі, російському Ермітажі, Ватикані, а також у Білому домі та Державному департаменті США.
