Наталя – мати чотирьох дітей, яка добилася, щоб її взяли в бойовий підрозділ Нацгвардії й стала медиком. Рятує на передовій бійців, тягне по 12 кілометрів на ношах. І мріє повернути свою малу батьківщину – Луганщину. З бойовою медикинею, яку побратими охрестили Матушкою, зустрілися журналісти національного телеканалу «Інтер».
Велика війна застала Наталю її в рідному Лисичанську. Вона працювала у виконкомі.
Було розбито відразу дві дев’ятиповерхівки, де було дуже багато постраждалих. Але адміністрація продовжувала працювати», – пригадує ті дні Матушка.
Швидко прийшло усвідомлення: треба бути з тими, хто захищає. Та у військкоматі їй відмовляли кілька разів: і через вік, і через те, що жінка. Пропонували службу в ТЦК, але в бойові підрозділи не брали. Родина, зокрема четверо дітей, теж не одразу прийняли її рішення.
До 5 Слобожанської бригади «Скіф» жінку спершу взяли діловодом. Та, коли побачили диплом медика, запропонували спробувати себе бойовим медиком. Наталя 27 років не займалася медициною, але погодилася.
"Прийшлось усе заново – читати, вивчати. У мене не було часу на те, щоб розгойдатися. Тому я все робила між виходами на бойові", – пригадує Матушка.
Про свій перший бойовий досвід згадувати досі боляче.
"Було просто пекло. Це була купа поранених. І в той час, коли почали кричати, я вже забула про все. Я забула про страх, я забула про все. Я чула тільки, що мене кличуть – і все. І я розуміла, що їм тяжче, їм важче, і я потрібна там", – пояснює Наталя.
Матушка добре пам’ятає першого врятованого хлопця.
"Він просто кричав: “Якщо я без ноги, то просто добийте мене, добийте мене”. Все, що я пам’ятаю – це те, що я йому обіцяла: “Ми обов’язково будемо танцювати, і все буде добре!”, – говорить Наталя.
Після таких виходів бійці й дали нашій посестрі позивний Матушка. Вона для них і найближчий друг, і психолог. Наталя витягла так багато хлопців, що пам’ятає не за іменами, а за пораненнями.
Рятуючи бійців, жінці доводилося тягти пораненого більш як 10 кілометрів.
"12 км – це волокуші. Буває, що і так стається, що немає групи евакуації або група евакуації залишається на підтримку позиції, і ти тягнеш, скільки можеш витягнути", – розповідає Наталя.
Каже, що від 2022-го змінився і характер війни, і методи надання домедичної допомоги.
"Ми раніше дуже неспецифічно ставилися до тампонади й всіх цих маніпуляцій. У нас було більше ампутацій, і повинна була бути дуже швидка евакуація. Зараз найбільше з тампонадою хлопець провів 22 доби. І він залишився з кінцівкою", – розповідає медикиня.
Та й бійці постійно навчаються тактмеду, їхні дії вже настільки професійні, що дивуються навіть лікарі.
Сидячи в бліндажі, Наталя мріє…
"Пройтися по своїй рідній Луганщині. Все-таки я дуже сподіваюся, що мій будинок залишиться цілим".
