Він був як сонечко — добрий, світлий і завжди з посмішкою. Так сестра Оксана згадує свого брата Василя Ващука, загиблого українського воїна з Вінниччини. 

Cьогодні, 28 січня родина мала би святкувати його 36-й день народження, але натомість несе лише квіти на холодну могилу, де під синьо-жовтим стягом з портрету усміхається їхній Василь. 

Захисник з позивним «Кіллер» служив на посаді сапера. Загинув 8 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання на фронті поблизу населеного пункту Первомайськ, Донецької області. Його життя обірвалося в окопах, але спогади про нього досі зігрівають рідних і всіх, хто його знав.

Коли Василь народився, старші сестри чекали на «ляльку». Мама обіцяла принести з пологового будинку іграшку, а принесла живого малюка. 

«Ми подумали, що це буде типу лялька, а коли мама його принесла, ми дуже злякалися і почали плакати», — згадує Оксана з теплою усмішкою крізь сльози. Мама не чекала такої реакції, але мудра бабуся швидко все пояснила, а до того  два тижні м’яко готувала дівчаток до появи братика. Василь народився слабким, часто хворів — лікарі навіть сумнівалися, чи виживе. «Але мама докладала всіх зусиль… І Вася вижив», — каже сестра. 

З перших днів він був життєрадісним, дружелюбним і кмітливим — маленьке сонечко в домі.

Більшу частину дитинства Василь провів із бабусею — татовою мамою, яка обожнювала онука й забрала його до себе, бо мама працювала. 

«Фактично з Васею займалася бабушка», — розповідає Оксана. 

Хлопчик дуже любив тварин. У дитинстві постійно приносив бабусі жабок як сюрпризи. Вона терпляче казала: «Вася, в жабки є сім’я. Можливо, треба її занести назад». 

Ця ніжність до всього живого залишилася з ним на все життя. У дорослому віці в нього був песик Патрончик, якого він безмежно любив. Після загибелі господаря собака щодня о 9:00 ранку виходить надвір, стає стовпчиком і стоїть нерухомо цілу хвилину — ніби пам’ятає і сумує разом з родиною.

Ще маленьким Василь розумів, як важко мамі в 90-ті, коли бракувало грошей. 

«Він завжди думав: треба допомогти мамі», — каже сестра. 

Допомагав бабусі, мало ходив у садочок — так вона його любила, що не хотіла відпускати. У школі спочатку вчився з бажанням, але після п’ятого класу більше тягнуло на підробітки, щоб підтримати родину. Закінчив дев’ять класів і пішов до Вінницького вищого професійного училища на Барському шосе — вивчився на монтажника радіоелектроапаратури. Ця робота стала його покликанням. 

«Йому дуже це подобалось… Він ремонтував пульти, планшети, телефони, ноутбуки… дуже швидко в нього виходило це все полагодити. Він цю роботу дуже любив. Сусіди несли техніку саме до нього, а він брався з радістю», — згадує Оксана.

Василь був людиною, яку неможливо було не любити. Відкритий, товариський, без тіні злості чи заздрості. «Він такий, що не було людини, з якою він не міг би потоваришувати або знайти спільну мову», — каже сестра. Загострене відчуття справедливості йшло від мами: 

«Він ніколи ні в кого нічого не взяв… Якщо хтось забувся, ми старалися знайти власника, щоб повернути. Так нас мама виховувала». У селі Зарванці та Якушинцях його обожнювали всі: літні люди, жінки, чоловіки. «Йде з маршрутки, говорить, давайте я вам щось допоможу. Не важко вам нести, я вам щось піднесу». Навіть мамина мама, яка шість років була лежачою, допускала до себе лише Василя: «Він мій захисник завжди», — казала вона. За воротами дому в нього завжди була посмішка — навіть коли всередині було важко. «Зараз таких людей нема… Він був настільки добрий і світлий», — з болем у голосі каже Оксана.

Життя випробовувало його неодноразово. У 21 рік на Західному вокзалі його жорстоко побили — без причини. Лікарі давали лише 1% шансів. Але він вижив.

Коли почалася повномасштабна війна, Василь отримавши повістку, не вагався і пішов до війська добровільно, попри травми голови — кісти після того побиття — і статус «списаного». 

«Ну а хто, як не я? Якщо всі ховатимуться, то що тут буде», — відповів він рідним, які кілька разів перепитували чи добре він обдумав своє рішення. 

Вже за кілька тижнів захисник старанно навчався на сапера в Кам’янці-Подільському, де отримав дозволи на розмінування і цьому дуже тішився. Набуті знання застосовував на Донецькому напрямку в складі 59-ї окремої механізованої бригади на гарячих точках. Кілька разів життя воїна мало не обірвалося від мін та куль, які пролітали над його головою, проте на фронті Василь переживав за побратимів, а не за себе:

 «Він за себе геть не переживав… А за хлопців, яких поранило». Писав: «Все буде добре, все буде Україна, тільки моліться за нас». Був безстрашним: «Ми підійшли до подвала, там повний подвал руских був. Я його підірвав, мене хлопці ззаду крили» — розповідав Оксані брат. 

Інші бригади хотіли забрати його до себе — так високо цінували. Але Василь відмовився, бо не хотів залишати своїх побратимів і продовжував нести службу на найнебезпечніших ділянках фронту. 

Василь завжди намагався вийти на зв'язок і знайти хоч хвилинку, аби подзвонити родині. Оксана пригадує, що останні повідомлення від брата були важкими — не дали законну відпустку в жовтні 2023-го. 

«Він так мріяв приїхати додому, дуже скучив за мамою… І тоді став зовсім сумний-сумний».

8 листопада зв’язок зник. Родина шукала місяць: поліція, Червоний Хрест, пости в Facebook. 6 грудня з моргу надіслали фото. Батьки довго не могли повірити, проте ДНК підтвердив найстрашніше — Василь загинув. 

Героя поховали в рідних Якушинцях. Пам’ять про нього жива. Усі, хто знав Василя, досі згадують про нього зі сльозами і дякують батькам за виховання такого сина. 

«Таких людей, як він, більше немає», — зітхає Оксана. 

Мамина мама померла рівно через рік — 8 листопада. Татовій мамі, яка виростила Василя, досі не наважуються сказати — бояться, що її серце не витримає такого горя. Але болить і несправедливість: попри добру службу та загибель під час бойового завдання, Василь Ващук досі не отримав жодної нагороди навіть посмертно. 

«Це дуже несправедливо», — каже Оксана. Вона впевнена: така добра і світла людина не заслуговувала на таку долю й таке коротке життя. 

«Я просто не розумію, за що йому така доля… Він мав би заслуговувати на щось набагато краще». 

Василь мріяв про мирне майбутнє для своєї країни, а після війни бажав понад усе зустріти кохання і створити сім'ю. Виховувати власних дітей, вкладаючи в них цінності любові до ближнього і братів наших менших. Бути для них прикладом гідної людини. Але стати батьком йому так і не судилося. 

Війна забрала сонце, яке світило всім навколо. Проте його тепло досі відчувають ті, хто його знав. Василь Ващук навіки житиме у пам'яті його рідних, друзів та побратимів. Вічна пам'ять і шана Герою!