Коли у Вінниці тихне вечір і телефон знову мовчить, Дар’я бере до рук пензлик. Її рухи повільні, ніби вона малює не аквареллю, а словами. На палітрі — відтінки неба, дощу й тривоги. Іноді — відблиск надії, коли приходить коротке повідомлення: «Усе гаразд. Люблю».
Дар’я Паламарчук — художниця, поетка й кризова психологиня. Вона створює мистецтво, яке лікує, і допомагає іншим справлятися з тим, чого не можна забути.
У її вінницькому просторі "DARVIN" працює Хаб безкоштовної психологічної допомоги для військових, ветеранів та їхніх родин.
Але коли робочий день завершується, вона знову стає просто жінкою, яка чекає свого коханого з фронту.
Про страх, мовчання, любов і віру, які допомагають жити далі — читайте в ексклюзивному інтерв'ю для BеіnUa.
Дар’я народилася у Вінниці. Ще з раннього дитинства почала писати вірші — першу збірку видала, коли інші діти лише вчилися римувати.
"Писала з трьох років фактично, — усміхається. — У школі вже мала кілька збірок, брала участь у конкурсах, олімпіадах, виступала з поезією. Тоді навіть не думала, що колись буду малювати".
Все змінилося, коли Дар’я випускала восьму збірку поезії — #бутисобою.
"Хотіла зробити її особливою, проілюструвати власноруч. Сіла, взяла акварель — і зрозуміла, що мені цього бракувало все життя".
Буквально через півроку Дар'я проілюструвала свою першу збірку казок — “Про мушельки”.
“Це була збірка казок для дітей, і це була перша книга в серії таких збірок казок про природу. Далі було ще три подібних книги, які я теж написала і проілюструвала власноруч”.
Так почалося її нове кохання — до кольору, форми, живопису. Спочатку — ілюстрації до власних дитячих казок, потім — пішли замовлення від інших авторів.
"І я вже в процесі навчалася, закінчувала вже багато різних курсів, навчалася під патронатом різних видатних художників”.
Опанувавши малювання у мисткині з'явилась ідея запустити власні майстер-класи. У 2022 році Дар’я відкрила мистецький простір «DARVIN», де тепер навчає малювати і дітей, і дорослих, готує підлітків до вступу у художні виші.
Увесь свій вільний час жінка приділяє творчості: пише картини, створює ексклюзивні намиста та розмальовує авторські шопери і гільзи для благодійних зборів на ЗСУ.
Але мистецтво для неї — не лише естетика. Це частина психологічного зцілення в умовах війни.
"Малювання тримає мою менталочку, — каже вона. — Коли беру пензлик, це моя арт-терапія. Через кольори я проживаю свій біль, страх, любов. І якщо мої роботи надихають інших — значить, вони лікують не лише мене".
За освітою Дар'я психологиня — закінчила Національний педагогічний університет імені Драгоманова за спеціальністю "Практична психологія» та “Кризова психологія”.
У 2014 році, коли росія анексувала Крим та розпочала війну на сході України, жінка свідомо повернулася до кризового консультування.
Після повномасштабного вторгнення Дар'я продовжила свою місію, а в березні 2025 створила Хаб психологічної підтримки на базі свого мистецького простору.
"Ми починали з занять для переселенців, дітей, людей, які пережили втрату дому. А потім зрозуміла, що треба розширювати. Тепер у хабі працюють шестеро практикуючих психологів — кризові, сімейні, дитячі.
Ми працюємо безкоштовно, волонтерськи. Я особисто вкладаю близько двадцяти тисяч гривень щомісяця на утримання простору", — розповідає наша героїня та додає: “Нещодавно команда зменшилась на двох людей — один з психологів долучився до війська, ще одна спеціалістка змушена була припинити консультування через професійне вигорання”.
Проте Хаб продовжує свою роботу у звичному режимі. За кілька місяців команда провела понад тисячу консультацій. Це — не суха статистика. За кожним зверненням стоїть історія болю: втрата побратимів, полон, зниклі безвісти.
У Хабі також допомагають повернутися до цивільного життя ветеранам. Знайти себе і прийняти, особливо — коли йдеться про важкі поранення та ампутації. Бо навіть коли здається, що навколо суцільна темрява і вибратися з цієї безодні вже неможливо, психологи переконують, що світло є і жити варто. Найважче, за словами Дар'ї, – це невизначені втрати, коли не знаєш, жива людина чи ні.
“У нашій культурі немає ритуалів для зниклих безвісти близьких. Ми не можемо ні попрощатися, ні чекати. Це виснажує. І саме тут психологічна підтримка стає необхідною", – пояснює Дар’я.
Вона говорить про це спокійно, майже тихо. Але за цією стриманістю — втома і велика людяність. Бо вдень вона підтримує тих, хто втратив, а вночі — сама тримає зв’язок із лінією фронту. Її коханий Олександр вже понад рік служить у ЗСУ.
Я одужала і це його заслуга
"Мені було дуже страшно, коли його мобілізували. Страшно від невідомості. Власне, невизначено й досі. Ти не знаєш, де він, що з ним, коли зможеш обійняти. І коли телефон мовчить — це найважче", — каже Дар’я.
Вони познайомилися випадково — через благодійність в один із найтемніших епізодів її життя, щоб подарувати світло і надію.
"У мене тоді був рецидив пухлини головного мозку. Друзі збирали кошти на лікування. Саша долучився, навіть не знаючи мене особисто. Потім ми зустрілися на благодійному заході. Він приїхав із донькою, ми говорили, я малювала. І так почалася наша історія".
Коли Дар’я проходила хіміотерапію, Саша був поруч.
"Він постійно повторював, що я маю жити, боротися, що мені ще треба створити щось важливе. Я одужала — і це теж його заслуга".
Тепер вона чекає його з війни і ділиться власними переживанням та тим, що допомагає їм тримати зв'язок навіть попри сотні кілометрів.
"Поради давати не можу, бо це не етично з мого боку, — каже вона. — Але можу ділитися досвідом. Головне — говорити. Про все. Про страх, злість, безсилля. Про побут, про дрібниці. Ми з Сашею навчилися не замовчувати. Навіть якщо важко, навіть якщо здається, що немає сил. Говорити — це єдиний спосіб залишатися поруч, навіть коли нас розділяють кілометри".
Їхнє спілкування — це маленькі ритуали зв’язку: повідомлення, фото, меми, дзвінки, короткі відео. Це зберігає зв'язок, попри тривалу розлуку.
"Бачитися нам вдалося лише раз за рік. Тоді дали п’ять днів відпустки. Це було щастя. Хотілося просто мовчати разом, бути поряд".
Нещодавно Олександра пустили вдруге у коротку відпустку і пара побралася. Понад усе на світі подружжя мріє про перемогу України та будує плани на своє мирне майбутнє.
А поки чоловік мисткині на війни, вона власноруч ремонтує їхній маєток за містом, у селі Лука-Мелешківська. Її дім — це більше, ніж місце. Кожен куточок натхненний і створений з любов'ю.
"Я хочу мати свій дім. І немає іншого вибору, окрім як будувати його самій. Чоловік на війні, тато допомагає порадами. Решту роблю сама. Це виснажує, але й дає сенс. Бо будь-що, що я створюю, — це прояв любові до світу".
Серед свіжопофарбованих стін, запаху імбирного чаю на власній кухні, серед гільз, які перетворюються на арт-об’єкти, Дар’я каже, що кожен її мазок — це спосіб любити.
"Будівництво — теж творчість. Кожен куточок мого дому буде насичений енергією любові. Це те, що я залишу після себе нашим дітям — теперішнім і майбутнім".
Життя в селі дало їй відчуття свободи і тиші.
"Після консультацій хочеться тиші. А тут — 88 соток землі, де нема сусідів. Це мій простір без тривог і сирен. Є дрова, грубка, генератор, льох — повна автономія. Я тут сплю спокійно. І це, мабуть, найбільша розкіш у час війни".
Очікування як форма любові
У розмові Дар’я не раз повторює слово "любов". Але для неї це не просто почуття — це дія. Малювати, лікувати, чекати, підтримувати — все це про любов.
"Ми мріємо, щоб всі повернулися додому. Щоб можна було просто жити, будувати, творити. Ми обоє творчі люди. Саша грає на гітарі, я співаю. Ми хочемо колись грати разом, створити спільний проєкт. Але зараз головна мрія — мир і життя". У цій мрії немає патетики. Є просто щирість.
І коли Дар’я говорить «головне — говорити», здається, що це не лише про пару, а й про цілу країну, яка вчиться не замовчувати біль.
Бо поки її акварелі висихають на підвіконні, поки в кабінеті хабу хтось відкриває своє серце на консультації, поки вона малює соняхи у власному саду і мріє про лавандові поля — любов продовжує жити.
Навіть у мовчанні.
Навіть у чеканні.
Якщо ви або ваші рідні, які дотичні до війська, потребуєте безкоштовної психологічної консультації — пишіть у приватні повідомлення Дар’ї.
Хаб психологічної підтримки працює повністю на волонтерських засадах, оплата оренди та адміністративні витрати здійснюються коштом Дар'ї Паламарчук та небайдужих благодійників. Зробити посильний внесок для продовження роботи Хабу можна за посиланням або за реквізитами:
Картка банки 4874 1000 2863 1136
Картка Приват 4149629378944086
PayPal pomizh.hmar@gmail.com Daria Palamarchuk
BеіnUa фото надані Дар'єю Паламарчук для BeinUa
