Страшна правда про голод 1932-33 років у багатьох українських родинах передавалась тихо, пошепки та лише в колі близьких. Люди довгий час були налякані радянською владою, доносами та терором. 
Мешканка Вінниці Юлія Дячук, каже що її прадідусь Іван Баков дивом, зумів вижити в роки Голодомору 1931 -1932 рр.
Чоловік народився у місті Харків у 1921 році. Ріс у звичайній сім’ї з мамою, татом, братами і сестрами. Коли почався великий голод у 1932 році, він був ще зовсім юним, проте ці часи закарбувались у його пам’яті назавжди. Один за одним помирали всі його рідні: мама, тато, брати і сестри. У 1933 році він залишився зовсім сам.
«На весні він смажив листя з дерев разом з цибулею і цим харчувався. У місті не просто було знайти цибулю, тому вони з товаришем крали її в місцевих жителів, які мали присадибні ділянки. Одного разу, вже знесилений від голоду, мій прадідусь не зміг втекти від хазяїна будинку. Той побив його до напівсмерті за жменю зеленої цибулі. Думав, що той уже помре», - розповідає пані Юлія.
Згодом Іван Биков прийшов до тями, зумів вибратись із городу. Йшов вулицею своїм рідним містом, а довкола лежать померлі люди. Два – три дні, їх ніхто не забирав.
«Згодом дідуся забрав до себе хрещений. Він пам’ятає, як той відкривав скриню, де було повно грошей, набирав цілу торбу банкнот і йшов на базар. За цю торбу можна було купити всього один батон. Вдома на цей буханець хлібу чекали аж 6-ро людей: хрещений, його жінка , троє їх дітей і дідусь Іван. Вже за кілька днів, зібравши таку саму торбу грошей, хрещений привіз дідуся до дверей дитячого будинку, де і залишив», - додає жінка.
Іван Федорович розповів потім онукам, що їздили по місту машини і збирали живих ще дітей. Надвечір їх мили і давали лише один шматочок рафінованого цукру.
«На ранок біля дідуся прокинулись лише половина дітей. Інші померли», - засвідчила Юлія Дячук.
Іван Федорович випустився з дитячого будинку якраз у травні 1941 року, а вже зовсім скоро почалась війна. Він пройшов шлях від Харкова до Кенінсбергу, заслужив багато нагород, але у День Перемоги, який він зустрів у Німеччині, спогад про великий голод наздогнав його.
«Коли всі святкували Перемогу і обнімались, поруч з ним опинився той самий чоловік, який колись побив прадідуся до напівсмерті за жменю цибулі. Він не впізнав дідуся, але той упізнав свого кривдника одразу. «Ну, що? - спитав дідусь, - пам’ятаєш мене? Я той хлопчина, який пух від голоду, а ти ледве не забив мене до смерті за декілька пучків зеленої цибулі». Чоловік опустив голову і пішов», - каже Юлія.
Після Другої світової війни чоловік оселився на Вінниччині. Там одружився та почав господарювати. До самої смерті Іван Биков не забував про голод: жодної крихти зі столу він не змахнув, все дбайливо збирав і клав до рота, завжди доїдав все, що було на тарілці. А коли він помер у 1994 році, у сараї за будинком рідні знайшли склад макаронів і круп, датованих ще 1970-тими роками. 
«Ось такий слід і страх голоду залишив Голодомор у житті людини, яка пережила цю страшну трагедію», - додає правнучка пана Івана.
Зварила доньку, щоб врятувати названого сина
Надії Скрипник із Вінниччини було 7 років, коли почався Голодомор. В ті страшні роки вона добре запам’ятала жахливу історію, що трапилась у їхньому селі. ЇЇ вона розповіла своїй онучці Софії Шевченко.
«Була у нас в селі сім'я — вдівець з маленьким сином одружився на жінці, яка теж мала дитину. В голод чоловік помер першим. Жінка дбала про обох діток поки могла. Її рідна дитина стала кволішою і помирала. Бідолашна мати зробила найстрашніше, що можна уявити і зварила суп з власної донечки, щоб нагодувати того хлопчика — свого названого сина. Перед жінкою стояв найгірший вибір у житті, жодна мати не повинна таке пережити. Але так вона врятувала життя хлопчика. Вони обоє вижили. Син потім виріс і дбав про неї до самої смерті», - розповіла Надія Скрипник.
