В Україні 21 листопада відзначають День Гідності та Свободи. Це свято присвячене річниці відразу двох знаменних подій в українській історії - Помаранчевої революції та Євромайдану. Багато патріотів та учасників Євромайдану надалі пішли захищати країну у війні проти Росії.
Серед них Аблязіз Усеїнов! Він кримський татарин. Приїхав на Майдан і потім пішов добровільно в АТО. А під час повномасштбаного вторгнення в грудні 2023 року Азіз загинув. 
Наша журналістка поспілкувалась з Азізом ще перед початком повномасштабного вторгнення.
Предки пережили депортацію
Ми ідемо разом до алеї Героїв Небесної сотні. Він довго мовчить і раптом каже: «Не люблю це місце, все нагадує про той час». Потім вдивляється у портрети героїв небесної сотні, я роздумую над його фразою. Аблязіз одягнутий у синю футболку та голубі джинси. В кармані пачка цигарок та запальничка. Кримський татарин просить називати його скорочено - Азіз. До нього так звертаються друзі, рідний брат, ( до речі він теж прийшов на зустріч). Азіз- народився в Таджикистані. Його бабусю і ще молодими батьками депортували разом із іншими кримськими татарами. Він розмовляє
українською з акцентом проте українською, обдумуючи кожне слово, кожну свою фразу.
"Бабуся майже не розповідала про депортацію. Не хотіла згадувати про ті часи, і я не допитувався. Мені було 5 років, коли і ми повернулися в Крим – усією родиною: я мій старший брат, мама, батько, бабуся. Моє дитинство – це море – це риболовля. Міг цілий день рибачити чи руками чи вудочкою.
Закінчив суднобудівельне училище, але за фахом жодного дня не працював. Це не моє. Вчився, бо так було потрібно, батьки наполягли. В Криму відкрив власну справу – займався переробкою морепродуктів. Це мені подобалося, робота цікава і дохід приносила непоганий".
В 2003 році, коли українсько – російські відносини почали тріщати через острів Тузла, Азіз складав військову присягу. Він клявся захищати і вірно служити Україні. Прослужив два роки, а далі звичайне життя, улюблена справа, риба, море, бриз.
Вибрав Україну, а не Росію
В листопаді 2013 року Азіз збирає речі і вирушає на Майдан. Він іде не заради себе, а щоб змінити долю країни, яка врешті змінить його життя, змінить його шлях повністю. Перед від’їздом –дружина відчуває, що він більше ніколи не повернеться до неї.
- Київ далеко від Криму, навіщо тобі їхати?
- Я не можу на це спокійно дивитись. Я скоро повернуся, чекай!
"Дуже вразило, те, що на Майдані була людяність і доброта. Пам’ятаю зараз тих дівчат – киянок, які носили канапки і просили: "Їж, бере канапку, бери не соромся". Ця атмосфера і поведінка, яка панувала там – ніколи не забудеться. Ми робили квітники, прибирали, все було культурно. Я спершу,
готував плов і чай біля стели, хотів цим бути корисним. Потім пішов у другу сотню Святослава Хороброго. Там вже боронили свої барикади, тренувалися Робили різні щити, хто що вміє.
Я знав Сергія Нігояна, ми разом з ним грілися біля бочки. Він розповідав, чому він приїхав на Майдан і його думки майже були таким як і мої. Мене це вразило. Я слухав, як він читає Шевченка і поволі і по – новому починав закохуватися в свою країну, пізнавати її як мале дитя».
Азіз щодня телефонував дружині, спілкувався із синочком. Розповідав, ділився враженнями про свої почуття, хвилювався за них більше ніж за себе, ніби відчував, що ворог близько. Під час анексії Криму чоловік ледь не благав кохану Анну переїхати в Київ, жити на вільній частині України: «Нет, еще раз нет», - вперто відмовлялась Анна. А згодом Азіз відчув, що їхні стосунки розпадаються. Вона залишається по тому боці барикад, і а він записується добровольцем у батальйон «Айдар».
"На Майдані під час штурму мені зламали щелепу, били до крові, я ледь міг встати".
Аблязіз дістає цигарку, робить першу затяжку, і знову продовжує: - В батальйоні «Айдар», куди я прийшов не було нічого. Від взуття - до їжі забезпечували волонтери. В 2014 році ми визволяли містечко Щастя, Водяне, рвалися в бій не маючи плану, тактики.
"Я вперше в житті злякався, дуже злякався смерті. Я бачив як гинули побратими і мені було моторошно. Я пішов із батальйону. Мені потрібний був час, щоб перебороти цей страх, зібратися із духом. Але ще тоді в 2014 році наш командир обіцяв мені дати нагороду, так її мені ніхто не дав".
З дому перестали находити виклики. Дружина приймає з радістю російське громадянство, влаштовується у правоохоронні органи і налаштовує сина проти рідного батька. Аблязіз розуміє, йому не можна повертатися у Крим, хоч якби не хотілося.
«Були такі часи ФСБешники приїздили до моїх батьків, шукали мене. Зараз не турбують моїх рідних. В Криму в мене були друзі і росіяни і українці – зараз ні. Багато, хто служив зі мною в армії – підтримує ту сторону. Ятелефонував, запитував: хлопці ну як так можна, чому? Ми ж давали присягу на вірність народу України. Це ж не наша держава Росія", - відповів ствердно Азіз.
